<< Главная страница

ШЛЯХ ДО НОВО&IUML; ВIРИ. Хрещення РусI: мIфи I реальнIсть orig (hid)Ў litmisto.org.ua/index.html@p=15822


З часу незалежностi вiтчизнянi полiтики та ЗМI як аксiому сприймають легенду про те, що апостол Андрiй вiдвiдав киïвськi пагорби в I столiттi. Проте будь-який допитливий школяр, зазирнувши до Вiкiпедiï, може прочитати, що першi згадки про це з'явилися в руських лiтописах лише в XIIXIII столiттях. З другого боку, результати дослiджень вiтчизняних i зарубiжних iсторикiв свiдчать про те, що холодна Скiфiя була зiгрiта вогнями вiри задовго до Володимирового хрещення.Згiдно з вiзантiйськими джерелами, на свiтанку 18 червня 860 року руський флот у кiлькостi 360 лодiй (його очолив Аскольд) непомiтно прослизнув до бухти Константинополя
Золотий Рiг. Напад був настiльки несподiваним, що берегова сторожа не встигла натягнути над поверхнею води велетенський ланцюг, яким у разi небезпеки перегороджували вхiд до бухти. Iоанн Диякон пише в своïй Венецiанськiй хронiцi: Русичi понищили околицю, скiльки змогли, i перебили скiльки могли народу. Тому було термiново зiбрано й сплачено чималий вiдкуп. Ось як про це лаконiчно згадує життєпис iмператора Михайла III: Встановив дружбу i згоду (з Руссю), умовив прийняти хрещення. На думку Михайла Брайчевського, хрещення Аскольда та його вiйська було проведено вiдразу пiсля досягнення згоди. Реально обряд можна було здiйснити в храмi Святоï Софiï в кiнцi червня на початку липня 860 року. При цьому Аскольда нарекли церковним iм'ям Миколай. З часом його було канонiзовано й
визнано Святителем. Тому в усiх святцях Аскольд фiгурує як Святитель Миколай.
Невдовзi патрiарх Фотiй надiслав до Києва митрополита Михайла та шiсть священикiв (єпископiв). За Нiконовським лiтописом, першi три роки вони будували храми (переважно на обiйстях заможних людей) та готували пресвiтерiв, лише пiсля цього почали хрестити Русь. Сьогоднi важко сказати, скiльки люду було охрещено до пiдступного вбивства Аскольда правителем Ладоги варягом Олегом 882 року. У всякому разi, арабський хронiкер Iбн-Хордадбег з Багдада писав у кiнцi IX столiття, що руськi купцi називають себе християнами. Про популярнiсть новоï релiгiï свiдчить i той факт, що незадовго до своєï загибелi Аскольд запросив до Києва вiзантiйських зодчих для будування соборного кам'яного храму. Тим паче християнською краïною вважали Русь усi ïï європейськi сусiди й Ватикан. Ось як про це розповiдає Густинський лiтопис: Третее крестишася славяне (тобто пiсля болгар i моравських слов'ян), си єсть наша Русь, при патриiарсе Фотiи, по смерти патрiарха Игнатiя, при Василiи Македоне царе. Сам патрiарх Фотiй у своïй енциклiцi 35 був значно красномовнiшим: I не лише цей народ (болгари) спокутували своє безчестя тим, що повiрили в Христа, але й той народ, про який часто i багато говорять, який переважає iншi грубiстю та звiрством, який запишався й зазiхнув на державу Ромеïв, тобто так званi русичi (Phot.Ер., р. 178).
Навернення до новоï вiри вiдбувалося цiлком добровiльно. Якби це було не так, то пiсля вбивства Аскольда розлючений натовп позбавив би життя митрополита, єпископiв i пресвiтерiв. Проте митрополiю, про всяк випадок, було перенесено з Києва до Переяслава (Хмельницького). Отже, християнство, крiм столицi, вже пустило глибокi коренi й у iнших мiстах Русi. Це пояснюється тим, що свiтло Божоï благодатi почало зiгрiвати душi наших пращурiв задовго до Аскольдового хрещення. Загальновiдомо, що в першi столiття пiсля Рiздва в усiх великих мiстах Криму вже iснували християнськi громади; є данi, що саме в каменоломнях Херсонесу закiнчив своє земне життя й четвертий Папа Римський Климент I (очолював церкву з 89 по 97 pp.). 988 року Володимир Великий привiз iз Херсонеса до Києва в спецiальнiй рацi його голову та тiло його учня Фiва. З тих пiр на теренах Украïни з'явилися населенi пункти: Кли- ментове, Климентовичi, Климентiïвка, Климiвка, Климани, Клименки, а також набуло популярностi прiзвище Клименко.
Отже, за часiв Аскольда Русь уже давно дозрiла до масового сприйняття новоï вiри. Саме тому найдавнiшi списки руських лiтописiв ведуть нове лiточислення Руську еру з 860 року, часу Аскольдового хрещення Русi. Адже навернення до Христа вважалося в тi часи приєднанням до благодатi, початком нового, справжнього життя. Цi списки ще бачив i описав вiдомий росiйський iсторик Василь Татищев. Усi вони згадували Ас- кольдове (перше) й Володимирове хрещення. Майже через 300 рокiв висновки Татищева повнiстю пiдтвердив академiк Борис Рибаков у своєму дослiдженнi Древняя Русь. Сказания, былины, летописи, Москва, 1963 г. Природно, це не додало йому прихильникiв серед партiйного керiвництва та багатьох колег, якi зробили наукову кар'єру на традицiйному тлумаченнi iсторiï. Тому наприкiнцi життя знаний у всьому свiтi академiк неохоче й обережно торкався цiєï теми. Без сумнiву, про Аскольдове хрещення з численними подробицями розповiдала й Повiсть минулих лiт. Проте є всi пiдстави вважати, що близько 1118 року ïï було вiдповiдно переписано, а всi фрагменти про це хрещення вилучено. У зв'язку з цим Борис Рибаков ще пiвстолiття тому iз сумом вiдзначив: Важнейшие для средневекового историка вопросы как и когда сложилось то или иное государство, когда и как там появились християнство и письменность, эти вопросы остались без ответа… Чья- то рука изъяла из Повести временних лет наиболее интересные страницы. Учений називає й iм'я фальсифiкатора киïвський князь Мстислав Володимирович. Так, за рахунок знеславлення i приниження власного народу князь спробував штучно возвеличи-
ти роль варягiв Рюриковичiв взагалi та свого батька Володимира Мономаха i прадiда Володимира Великого зокрема. Вказаний мiф активно пiдтримувала й династiя Романових.
Насправдi ж правитель Ладоги й конунг Рюрика Олег починав у Києвi невдало. Шляхом перевороту вiн пiдступно вбив законного володаря i нащадка Кия Аскольда, iзолював Киïв вiд християнського свiту, цим на цiле столiття призупинив цивiлi- зацiйний розвиток Русi. Невипадково його жодного разу не згадують вiзантiйськi та європейськi джерела. Це при тому, що iм'я його попередника Аскольда можна знайти в багатьох європейських хронiках. Тому Русь Олега темний перiод нашоï iсторiï. Лише одне вiзантiйське джерело Житiє св. Стефана Сурозького розповiдає про новгородського князя Бравлiна, який близько 900 року пограбував храм у Сурожi (сучасний Судак). Пiсля цього вiн сильно захворiв. Повернувши награбоване, князь вiдразу одужав i прийняв хрещення. Проте жодний руський лiтопис про такого князя не згадує. Крiм того, арабський автор аль-Масудi повiдомляє, що 912 року русичi на 500-х лодiях напали на перське узбережжя Каспiйського моря. На думку ряду iсторикiв, саме в цьому походi Олег наклав головою. Отже, є вагомi пiдстави пiддати сумнiву великi дiяння самозваного князя, якi з таким захватом описанi в Повiстi минулих лiт. У першу чергу це стосується вiдомого зi шкiльних пiдручникiв походу на Вiзантiю 907 року, про який жодним словом не згадують вiзантiйськi джерела. Насамперед викликає подив така велика (аж двi тисячi!) кiлькiсть лодiй. Як ми знаємо, в Аскольда в походi 860 року ïх було 360, а на Каспiï 912 року лише 500.
Ще бiльш невiрогiдним здається повiдомлення про те, як русичi за наказом Олега поставили цi кораблi на колеса (котки) й пiд повними парусами помчали до стiн Константинополя. Хто бачив тогочаснi малюнки околиць цього мiста, знає, що вони були напiвпустелю, де було важко назбирати навiть оберемок хмизу. Тому будiвельний лiс i дрова до нього зазвичай завозилися за десятки й сотнi кiлометрiв. Це було зручно з вiйськовоï точки зору, бо вдень пiдкрастися до стiн мiста непомiченим було неможливо. Тому незрозумiло, яким чином пiд його стiнами раптом вирiс цiлий лiс, який вирiзали на котки? Чи ïх, про всяк випадок, везли iз собою? Схоже, чернець, який вигадав всю цю iсторiю, бачив перед собою густi киïвськi бори й нiколи не подорожував пiвденнiше Василькова. Це ж саме можна сказати й про гiгантську контрибуцiю та особливi пiльги руським купцям i послам. Адже в реальному договорi князя Iгоря з вiзантiйським iмператором за 944 рiк нi про що таке не йдеться. Проте найбiльше дивує те, що на цих очевидних вигадках сьогоднi, як i 300 рокiв тому, намагаються виховувати в школярiв патрiотизм та любов до своєï Батькiвщини. Реальний результат, звичайно, протилежний. Адже кому приємно дiзнаватися про те, що його пращури були нiкчемами й слiзно просили зайду варяга Рюрика прийти та правити ними. Та Борис Рибаков лаконiчно характеризує воєводу i праву руку Рюрика Олега як безвестного конунга, разбойнически овладевшего Киевом и умершего неизвестно где. Фактом є й те, що вiн незаконно узурпував владу на довгi 30 рокiв. Тому син Рюрика Iгор, оголошений киïвським князем в дев'ятирiчному вiцi, змiг реально управляти державою лише пiсля смертi Олега 912 року. На той час йому виповнилося вже 39 рокiв. Олег також особисто пiдшукав йому дружину Ольгу. Цiлком закономiрно й те, що, за легендою, узурпатор Олег помер вiд коня своего. За народним повiр'ям, кiнь, амулет у виглядi коня чи його череп завжди охороняють хороших людей вiд бiди, а лихих карають. Схоже, протягом свого довгого, але нерозважливого правлiння вiщий Олег осточортiв усiм верствам населення, насамперед простолюдинам. Саме тому мiфiчну смерть вiд власного коня йому напророчили волхви, а Церковники вiдзначили це в лiтописах.
Неприємностi законного правителя Iгоря не закiнчилися й пiсля смертi ненависного опiкуна. Пiсля вбивства Аскольда деревляни не визнали Олега й перестали платити данину Києву.
Самозваний князь так i не змiг дати ïм раду. Iгор був змушений виправляти його бездiяльнiсть, а 945 року наклав за це головою. Правда, на думку Михайла Брайчевського, до загибелi Iгоря могли бути причетними й варяги-язичники з його дружини. На це теж були вагомi причини. Схоже, дружинники дiзналися, що головною умовою (цього разу усною) пiдписання договору з Вiзантiєю 944 року було хрещення князя. Пiд час першого невдалого походу Iгоря на Константинополь 941 року руську флотилiю спалили грецьким вогнем. 944 року до битви справа не дiйшла взагалi. Отже, сподiватися на вагомi поступки на переговорах з iмператором Романом Лакапiном Iгор не мiг. Але укладений договiр був вигiдний для Русi, вiн був практично повнiстю скопiйований з Аскольдового договору 874 року. дина рiзниця мiж ними полягала в тому, що договiр Аскольда представляв Русь як християнську державу, а 944 року як рiзновiрну. Реальною платою за вигiдний договiр могла бути лише обiцянка навернути Русь до християнства й охреститися самому. Тим паче, що до цього залишався лише один крок. Адже за часiв iмператора Лева VI (886918 pp.) Киïвська єпархiя вважалася шостою за кiлькiстю вiрних поза межами Вiзантiï. Про iснування церковного життя в Києвi свiдчить i епiзод Повiстi минулих лiт з текстом вищезгаданого договору з Вiзантiєю за 944 рiк: Мы же, елико насъ хрестилися есмы, кляхомся церковью святаго Ильи въ соборней церкви, и предлежащи[мъ] крестомъ… А оже преступить се от страны нашей… или крещенъ, или некре- щенъ… (ПВЛ, 76/77). На думку Михайла Брайчевського, пiсля повернення з Вiзантiï Iгор разом iз дружиною Ольгою таємно охрестився в Києвi у вереснi груднi 944 року. Наступного року князь загинув. Змiнюється влада й у Константинополi. Романа Лакапiна iзолюють у монастирi й звинувачують у зрадi державних iнтересiв iмперiï, зокрема в пiдписаннi договору з Руссю. Щоб пiдтвердити умови договору, княгиня Ольга 946 року термiново вiдпливає до Вiзантiï. Новий iмператор Костянтин Багрянородний не квапиться ïï приймати. Ольга, в свою чергу, вiдвiдує мiсцевi храми в супроводi особистого пресвiтера (священика). Це не залишається непомiченим, врештi-решт вона досягає свого. Як данина цiй мужнiй жiнцi з чоловiчим характером з плином часу народжується красива легенда про хрещення княгинi самим iмператором. Православна церква також не забула про ïï добрi справи й оголосила рiвноапостольною святою.
На превеликий жаль Ольги, ïï син Святослав повнiстю вдався в Рюрика. Лiтописи як можуть прославляють його численнi грабiжницькi походи на багатших сусiдiв i одночасно картають за те, що князь зовсiм забув про охорону руських земель i стольного града Києва вiд набiгiв кочiвникiв. У свою чергу, сучаснi росiйськi та вiтчизнянi iсторики закидають Святославу нерозважливе знищення Хазарського каганату 965 року. На той час вiн значно занепав i вiйськово не загрожував Русi. У перспективi використання потужноï торговоï iнфраструктури каганату забезпечувало руським купцям надiйний вихiд на Поволжя, Пiвнiчний Кавказ, Персiю та Середню Азiю. Крiм того, сталий союз цих двох наймогутнiших у Схiднiй вропi держав мiг забезпечити стабiльнiсть вiд Уралу до Карпат. Якби це сталося, то татаро-монголи не мали б жодних шансiв навiть перейти Волгу. Адже бiльшiсть у ïхньому вiйську пiд час походу на Русь складали представники кочових племен Поволжя, Пiвнiчного Кавказу та Приазов'я. Саме тому ставка Золотоï Орди Сарай розташувалася в Нижньому Поволжi. Крiм того, необачний розгром хозар одразу вiдкрив дорогу печенiгам до пiвденних руських земель. Археологи констатують масове знищення землеробських поселень у цьому регiонi. Навiть верхнє Поднiстров'я, згiдно з європейськими джерелами, перетворюється в цей час на Silva Pieczyngarum (Лiс печенiгiв). У свою чергу, невдалi походи Святослава в Болгарiю перетворили Вiзантiю з формального союзника на непримиренного ворога Русi.
Пiсля загибелi князя в сутичцi з печенiгами на Днiпровських порогах 972 року киïвський стiл зайняв його старший син Ярополк. Вiн був людиною новоï генерацiï, бо православнi матiр (дочка угорського короля) та бабуся Ольга змалечку виховували його в християнському дусi. Але за вiсiм рокiв свого правлiння Ярополк так i не спромiгся дати вiдсiч печенiгам, орди яких стояли за Стугною, за 30 км вiд Києва. Зважаючи на це, його пiдступне вбивство за наказом зведеного брата й правителя Новгорода Володимира було вимушеним кроком. Новий князь повторив шлях Олега й на чолi вярягiв-найман- цiв захопив Киïв. Проте за короткий час Володимир зумiв зробити те, чого не змогли досягнути всi Рюриковичi разом узятi.
Шлях язичника Володимира до Христа був надзвичайно звивистим i драматичним. З лiтопису ми знаємо, що в першi роки свого правлiння вiн iнiцiював гонiння проти руських християн i клiру. Iмовiрно, киïвський митрополит у однiй iз своïх проповiдей у Свято- Iллiнськiй церквi привселюдно осудив вбивство Ярополка законного князя- християнина. Це сильно розгнiвило Володимира. Тому митрополит був змушений термiново тiкати з Києва до Переяслава якомога далi вiд грiха. Князь на цьому не заспокоïвся i звелiв вiдновити язичницьке капище на Старокиïвськiй горi з новгородським Перуном на чолi, яке зруйнували за часiв Аскольда. У першi роки свого правлiння Володимир несподiвано для всiх приймає iслам у посланцiв Хорезм-шаха. Ось як це описує арабський письменник аль-Марвазi: I таким чином виховувалися вони, поки не стали християнами в мiсяцi трьохсотого року. I коли вони прийняли християнство, релiгiя притупила ïхнi мечi й вiра позбавила звичних занять, i повернулися вони до важкого життя та бiдностi…
Тодi захотiли вони стати мусульманами, щоб дозволено ïм було набiг i священна вiйна i повернення до того, що було ранiше. Це повiдомлення цiкаве для нас тим, що пiдтверджує хрещення Русi ще за Аскольда. Тому iслам не мав жодних шансiв стати пануючою релiгiєю в Поднiпров'ï.
Про конфлiкт мiж князем i митрополитом, природно, знали всi, зокрема сини й онуки Володимира. Схоже, саме вони в XI столiттi вилучили iм'я опального митрополита з усiх руських лiтописiв. Проте Михайло Брайчевський вiдшукав його в Церковнiй iсторiï вiзантiйського автора Никифора Севас- тiйського. Звали митрополита Феофiлакт.
Мiж тим у Вiзантiï 986 року болгари, що повстали, вщент розгромили вiйська iмператора Василя II. Сам iмператор дивом залишився живим. Рятуючись вiд братовбивчоï рiзнi, пiвнiчно-схiднi болгарськi провiнцiï попросилися пiд протекторат киïвського князя. Як не дивно, Василь II не заперечував проти цього. Вiн добре розумiв, що лише вiйськова пiдтримка Русi може врятувати його вiд неминучого краху. Чудово знав про це й сам Володимир. Тому вiн погодився надати вiйськову допомогу лише в обмiн на руку грецькоï принцеси. Адже лише за допомогою цього шлюбу Володимир мiг покласти край мiжнароднiй iзоляцiï Русi та численним чуткам про своє сумнiвне походження. Природно, що Василь II вагався. Тим часом його головнокомандувач Варда Склiр пiдняв в Малiй Азiï заколот, який вдалося придушити дуже великими зусиллями. Проте 15 серпня 987 року новий головнокомандувач Варда Фока проголосив себе iмператором i захопив мiсто Хрисополь, розташований на азiйськiй сторонi Босфору, навпроти Константинополя. Так описує цi подiï вiдомий вiзантiйський хронiст Лев Диякон: Страшные мятежи, нашествия народов, междуособные брани, переселение городов и стран, голод и моровые язвы, ужасные землетрясения и почти совершенная гибель Ромей- ской империи. Дiзнавшись про бунт Фоки, Володимир термiново вирушає до Криму. Осiнню 987 року вiн зi своïм вiйськом пiд стiнами Херсонеса. Облога мiста тривала шiсть мiсяцiв i завершилася в кiнцi березня 988 року його падiнням. Пiсля цього Володимир висунув Василю II ультиматум: або принцеса, або штурм Константинополя. Загнаний у глухий кут, iмператор здався i висунув зустрiчну вимогу прийняти перед вiнчанням хрещення. Згiдно з переважною бiльшiстю Джерел, обидвi цi подiï вiдбулися в квiтнi 988 року в Храмi св. Якова в Херсонесi. Лише пiсля цього Володимир направив до Константинополя шеститисячний загiн русичiв. Незабаром вiйська самозванця Варди Фоки були вщент розбитi й Вiзантiя швидко оговталася вiд потрясiнь. Про це ми знаємо з повiдомлень кiлькох вiзантiйських авторiв. Зокрема, Скiлиця зазначає, що iмператор Василь II ще до битви русичiв iз бунтiвниками пiд Хрисополем встиг… зробити ïхнього князя Володимира своïм зятем, одруживши його на своïй сестрi Аннi. Отже, загальновiдоме лiтописне повiдомлення про обман греками Володимира це пiзнiша вигадка переписувачiв.
Тепер залишається з'ясувати, а хто ж конкретно хрестив киïвський люд пiсля повернення Володимира додому? Як повiдомляє Повiсть минулих лiт пiд 988 роком: Володимеръ же поим царицу, и Настаса, и попы Корсуньскыя, мощи святого Климента, и Фива, ученика его… а сам прииде Кыеву. На думку Михайла Брайчевського, херсонеський священик Анастас послав стрiлу iз запискою, в якiй радив Володимиру перекрити водопостачання мiста. Не дивно, що саме Анастас вiдразу стає особистим духiвником князя. Схоже, саме вiн на чолi херсонеських священикiв i хрестив киян. Адже в Повiстi минулих лiт про участь у вказаному дiйствi киïвського митрополита та його єпархiй Новгородськоï i Ростовськоï, а також, iмовiрно, Бiлгородськоï, Чернiгiвськоï i Володимир-Волинськоï, не згадується жодним словом. При цьому не варто пiддавати сумнiву лiтописний ентузiазм киян: И бяше видити радость велика на не- беси и на земли. Вагомi причини для цього мали всi жителi мiста. Уперше за сто рокiв бездарного правлiння Рюриковичiв у них з'явився реальний шанс вiдчути себе громадянами могутньоï та впливовоï краïни. Адже на ïï чолi стоïть великий правитель, який захистив ïх вiд печенiгiв i за якого вiддав свою сестру сам грецький iмператор. Щодо християн, то вiдтепер ïм уже не треба ховатися з своєю вiрою i, дякуючи князю-одновiрцю, вони незабаром будуть прославлять Господа у величному кам'яному храмi. Справдi, досить швидко (996 року) Володимир збудував кафедральну Богородицьку (Десятинну) церкву. Правити с луж- бу в нiй було довiрено Анастасу. Конфлiкт мiж князем i митрополитом Феофiлактом вичерпався лише смертю останнього 990 року та призначенням його наступника Iоанна I.
15 липня (28 липня за новим стилем) 1015 року Володимир раптово помирає. На цей час у Києвi вже налiчувалося близько чотирьохсот храмiв, серед них кiлька римо-католицьких та iрландський. Це доказ того, що Володимирова Русь була широко вiдкрита всiй вропi. За упокiй його душi молилися священики всiх християнських конфесiй мiста. Адже за 27 рокiв свого правлiння як християнина Володимир здiйснив чудо перетворив Киïв iз варварського кубла розбiйникiв-варягiв на християнську столицю Схiдноï вропи. Схоже, саме це не на жарт стурбувало Константинополь. Крiм того, там добре пам'ятали про переслiдування митрополита Феофiлакта та безпiдставне возвеличення зрадливого попа Анастаса. Останнiй пiд час захоплення Києва вiйськами короля Болеслава Хороброго 1018 року переметнувся до нього на службу й утiк iз ним до Польщi. Тому неодноразовi прохання Ярослава Мудрого та його синiв до Константинопольськоï патрiархiï канонiзувати Володимира нi до чого не призвели. Урештi-решт вiн був визнаний рiвноапостольним святим Московською митрополiєю. Власне судження про добрi та грiховнi справи Володимира зробив i руський люд, назвавши його в народних билинах Красним Сонечком.
Якi висновки можна зробити зi сказаного? Як виявляється, серця наших пращурiв були зiгрiтi вогнями новоï вiри не останнiми (як про це з гордiстю розповiдають нашим дiтям у школi вчителi), а одночасно з бiльшiстю народiв вропи. Про це добре пам'ятають iєрархи православноï церкви, якi у святцях знайшли мiсце для всiх святих хрестителiв Русi князя Аскольда, княгинi Ольги та Володимира Великого. Другий висновок не менш очевидний. Лише за правлiння власних правителiв Аскольда й Володимира, а не зайд Рюриковича, Киïвська Русь стала християнською й таким чином приєдналася до iнших європейських краïн. Сьогоднi ïï величнiсть
Iсторiя вже вкотре поставила нашу краïну перед вибором: залишатися в сiрiй зонi невизначеностi чи врештi-решт стати членом об'єднаноï вропи. Переважна бiльшiсть украïнцiв хоче останнього. Отже, справа лише за лiдером, який би втiлив цю споконвiчну мрiю в життя.
Валентин МОЙСЕНКО 1 жовтня 2010 р.

ШЛЯХ ДО НОВО&IUML; ВIРИ. Хрещення РусI: мIфи I реальнIсть orig (hid)Ў litmisto.org.ua/index.html@p=15822


На главную
Комментарии
Войти
Регистрация